 |
|
|
 |
Олег Тистол
|
|
|
 |
Галерея «Митець» → Олег Тистол → Раздел статей →
 Вернуться в раздел
Пальми для Роксолани
Творчість Олега Тістола належить до тих явищ, які ще з часів «перебудови» визначили головні спрямування українського мистецтва, увійшли важливою складовою до, так званої, «нової хвилі», що окреслила його актуальний простір. І хоча з кінця 1980-х, коли почали експонуватися його перші роботи, українське мистецтво пережило кілька значних періодів, суттєво змінюючи засоби висловлювання, стратегії та напрямки художньої активності; його твори - живописні полотна, великі інсталяційні проекти, фотографії, скульптури та художні об'єкти, так чи інакше постійно знаходилися в центрі активного еволюційного поля, ставали етапними для його поступу. Невипадково протягом десятиліть роботи художника постійно експонуються на великих міжнародних форумах сучасного мистецтва, достатньо згадати Венеціанське бієнале 2001 року, 22 Міжнародне бієнале 1994-го у Сан-Пауло чи Московське бієнале сучасного мистецтва 2007 року, входять до колекцій великих музеїв та галерей Росії, Норвегії, Швейцарії, Нідерландів, Великобританії... Сьогодні мистецтво художника виглядає достатньо послідовним, проте нові роботи не лише розкривають інші можливості у, здавалося б, цілком визначеній авторській програмі, а й дозволяють побачити її зміст з іншої, можливо, трохи несподіваної точки зору.
Саме такою «несподіванкою» порівняно з попередніми творами О.Тістола стали його численні «пальми», над якими художник працює з 2007 року, і які поступово склали проект «Ю.Бе.Ка.» - «Южньїй Берег Крьіма». Частина з нього - великі живописні полотна, увійшли до експозиції «Reflektion» PinchukArtCentre 2007-2008 року, інші - кольорові фотопринти на папері - склали виставку «Класна робота». Як говорить сам автор: «Пальми для мене - та для всіх людей - це райський символ. А в нашій традиції ялинка - це замінник пальми. Тому я завжди її сприймав як наше «національне дерево». А тут ще літо, ялтинська набережна, відчуття безтурботності і свята... «Однак, якщо на «сюжетному» рівні «Пальми» Тістола вражають своєю підкресленою простотою і безпосередністю, то їх неоднозначна образність несе в собі опосередковані художні змісти, що укладають показову тенденцію в мистецтві. Тим більше, що на відміну від його попередніх творів, іронія в них переходить у м'який гумор, гротесковість у ліричність, а бачення зображуваного предмету набуває тонкого вишуканого естетизму. Проте, і в цих роботах автор залишається вірним своїй позиції, що більше десятиліття тому була сформульована ним як «відтворення краси стереотипу». І хоча твори минулих років відомі шанувальникам сучасного мистецтва, були репродуковані у численних альбомах та каталогах, варто згадати головні проекти художника, аби «Ю.Бе.Ка.» більш виразно позначило серед них своє місце.
...Ранні роботи О.Тістола - великі за розміром живописні полотна «Возз'єднання», «Вправа з булавами», «Богдан Хмельницький» та ін., репрезентували головні риси української «нової хвилі» - яскраво-кольорову експресивність, вітальну розкутість, підкреслену «перебільшеність» образотворчих засобів, які одночасно поєднувалися у художника з поставангардною інтерпретацією історичних сюжетів, образів, мотивів національної культури. Так виникла група «Вольова грань національного постектектизму», у програмному тексті якої О.Тістол та К.Реунов писали: «Як кожне нове покоління, ми прагнемо створити щось нове, і це нове ми бачимо у суттєво іншому рівні зображувальних засобів при цитатності й значною мірою еклектизмі різних пластів культури, спираючись в основному на класичний живописний засіб виразу... Зіштовхуючи різноманітні стереотипи культури як найбільш яскраві уявлення про те, що є «красивим» у суперечці про красу, ми прагнемо усвідомити і, можливо, створити якісно новий стереотип (...). На наш погляд, саме сьогодні мусить статися якийсь прорив у новий пласт культури, у новий пласт творчої свідомості. Через надскладність - до якісно нової простоти». Так, чи не вперше в українському мистецтві художники окреслювали національний простір як тему для авторського дослідження, одночасно намагаючись оновити та переосмислити з нових тоді постмодерністських позицій художню мову, традиції картини і самі засади малярства. І тут варто підкреслити, що хоча у наступні роки, з початку 1990-х у своїх великих проектах, тепер зроблених разом з Миколою Маценком, Олег Тістол певною мірою відійшов від «класичного живописного засобу», звернувся до інстальованої картини та фотографії, в їхньому тандемі саме йому належить те «картинне бачення», що так чи інакше пов'язує їхню творчість із традиційними формами художнього висловлювання. Адже Тістол мислить картиною, створює ілюзію, несправжній, відмінний від реального «інший світ», де предмети, ті чи інші символи - лише складові самоцінної художньої гри, інтелектуально визначеної і в той же час по-малярські чуттєвої. Його малярські роботи, як у традиційній картині, завжди написані «поверх білого», в них зберігається поступовість, накладання зображень одне на одне, «нарощування» простору, що надає їм плинності художнього часу, притаманного «старій картині». Художник не полемізує із її усталеною формою, скоріше, йде її шляхом, залучаючи дорогою новітній досвід.
...Спільні проекти О.Тістола та М.Маценка «Українські гроші», «Музей України», «Музей Ататюрка», «Музей архітектури», «Мать городов» стали етапними для українського мистецтва. Об'єднані ідеєю «відтворення краси стереотипів», «Нацпрому» як інтелектуального осмислення та критичного аналізу української традиції, вони залучили до художньої дискусії проблеми національної міфології, тему «українського барокко» як переламної і ключової епохи у вітчизняній історії, підключивши до неї радянський досвід і те «національне підсвідоме», що визначає внутрішній стрижень світосприйняття та естетичних пріоритетів. Можливо, саме в проектах Тістола «український міф» зазнав свого гротесково- аполегетичного завершення, відтворюючи парадоксальність культурної ситуації, де необхідність в аналізі так досі й недослідженої історії легко замінюється на її легендарну версіу, через що головною національною героїнею є саме «Роксолана - бідна українська дівчина, що стала турецькою царицею»...
Однак, так чи інакше апелюючи в роботах до масового несвідомого, намагаючись формалізувати його національні стереотипи, художники не стільки створюють свою версію поп-арту, скільки використовують його стратегію. Адже мають справу не з відпрацьованими «виробами масової продукції», а масовими ілюзіями - уявленнями, мріями, міфами, чиї виміри розмиті та невизначені, чию форму ще потрібно створити. Проектуючи своєрідний монументалізований «дизайн грошей» (окремі полотна «Українських грошей» сягають сімнадцяти метрів завдовшки), або «очищуючи» фотозображення від зайвих деталей («Мать городов») і залишаючи їх у вільному метафізичному просторі, художники не стільки відтворюють певні образи, скільки на їх основі продукують свої. їх світ підкреслено вигаданий, ілюзорний, витворений на майстерній режисурі і тонкому відчутті стилістичних коливань, а тому будь-яка цитата здатна тут набути не лише іншого значення, а й перенесена в інший контекст, - несподіваної «унікальності».
Тема «стереотипів» продовжується художником в циклі картин «Національна географія», де до неї залучаються проблеми «свого» та «чужого», автентичного та позиченого, що перетинаються із актуальним для України питанням культурного самовизначення. Однак, до авторського розуміння стереотипу додаються тут нові риси, які виростають із іншого недійного фото та телевізійного бачення, що визначають сьогодні головні виміри візуальності. І якщо в «Національній географії» матеріалом для картин прислужилися старі ілюстровані журнали із фотографіями «народів світу», то у циклі «Живопис з телевізора» в картини переходять образи віртуальної телереальності.
Так до своїх інтерпретацій «стереотипу» О.Тістол залучає різні медійні феномени: живопис як носій традиційної художності, міфи та легенди, функція яких складалася із забезпечення суспільної комунікації, фотографії, телебачення. Однак самий спосіб його використання показовий, адже не тільки предмети, а й існуючі твори мистецтва та телезображення виступають тут як редімейд, вже готові об'єкти, які художник переносить у простір своєї картини, надаючи їм нового значення. Відтворені засобами традиційного живопису - фарбами на полотні, фото чи телезображення набувають певної символічності: стають метафоричними, наповненими нового змісту, загадковими, таємничими. А головне - двічі ілюзорними, адже ілюзорність одних медіа накладається на інші. І тут варто згадати ще один цикл картин Тістола - «Гори», що наче унаочнює самий процес «охудожнення стереотипу». «Сюжет» циклу має свою особливу внутрішню історію: як відомо «прототипом» для розтиражованого зображення на пачці сигарет» Казбек», прислужилася картина художника Е.Лансере. В своїх роботах Тістол ніби відтворює зворотній процес: з поза-художнього, побутового простору зображення на пачці сигарет повертається у простір нового мистецького твору тепер вже як містка метафора, що здатна викликати як художні, так і нехудожні асоціації...
...В проекті «Ю.Бе.Ка.», можливо, О.Тістол досягає тієї «нової простоти», про яку мріяв у 1980-ті. Адже тут немає ані складної концепції, ані заплутаних історико-культурних рефлексій, ані того зіткнення змістів, зображень та просторів, що визначали особливість його попередніх робіт. Художник приходить тут до своєрідної поетизації буденного, в якому звичне, «стереотипне» набуває святкової екзотичності. Однак ця «екзотика» завше нагадує канікули - зміну течії життя, таку, що не передбачає карколомних поворотів долі чи несподіваних відкриттів, а обіцяє приємний відпочинок серед добре знайомих пейзажів. Невипадково до проекту увійшли цикли принтів, тлом яких стали аркуші зі шкільних зошитів. Проте, і тут знову і знову зображуючи одне й те ж саме, художник не наближується до реальності, а створює ілюзію, світ мрій та спогадів. Його фотопринти та живопис фотографією - ті ж самі картини, де фотозображення лише матеріал, один із засобів, що входить до її простору. Автор, зокрема, лишається в царині живописно-картинного бачення, з його художньою магією дивного, неясного, вигаданого, незрозумілого. Повертаючись до простого сюжету, художник ніби показує саму картину - з її зіткненням просторів, нашарувань відрізків часу, неспівпадінь кольорів та форм. Адже банальне здатне стати таємничим в епоху, коли екзотичне стає банальним. А тому, поки мистецтво існує, воно зберігає свою найголовнішу якість -творити ілюзії, які не може замінити жоден інший досвід.
|
|
