Наталія Владимирова про Павла Макова

Я майже не знайома з цим художником, не була ні на одній з його виставок. Путівником до розуміння (принаймні, я так сподіваюся) його творчості, натхнення, духовного світу для мене стала книга «Павло Маков. UТОРІА. Хроніки. 1992 — 2005». І одразу звертаю увагу, що на обкладинці твору назва представлена в зворотній хронології дат: 2005 UTОРІА 1992. Чомусь переконана, що це не помилка, а один із символів тієї безкінечності, яка, у своєму безжалісному русі у вічність, весь час повертає кожного з нас до минулого: у спогадах, відчуттях, ностальгічних мареннях... Книга-провідник, книга-путівник, нарешті — книга-откровення, яку не можна швидко прочитати. Я взагалі вважаю, що з цією книгою потрібно вирушати у тривалі мандри бо, по- полі гортаючи сторінку за сторінкою, вдивляю-
чись і вивчаючи її топографічно-документальні креслення та їхні розпізнавальні знаки, занурюючись у графічно-живописні відбитки хронік-подій, постає єдине бажання — загубитися у тих безкінечних лабіринтах, наповнених Уявою митця. Люди відчуііають розгубленість перед невідомим майбутнім, але уперто знищують минуле. Руйнуючи матеріальну пам'ять навколишнього світу, паплюжачи його природну гармонію і гармонію людських стосунків, ми день за днем, рік за роком, не знаходячи часу зазирнути паніть у той маленький дворик будинку, де народилися, стерилізуємо власну пам'ять, позбавляючи її будь-яких емоцій, будь-яких почуттів.
Павло Маков нічого не вигадує. Він просто може зупинитися, озирнутися навколо себе і помітити не тільки зовнішній абрис місця, а й відчути дихання, пульс того внутрішнього життя яким живе будинок, вулиця, будь-яка річ і зрештою людина, яку не можливо уявити поза візерунками усіх цих абрисів «.Люди і предмети, судячи з усього, підпадають під вплив Місця; всі, хто залишається тут, потрапляють до нього у полон. Доволі часто звідси хочеться поїхати, покинути це місце, назавжди забувши про нього, почати нове життя там, де нас немає, але поки ще вистачає терпіння знаходити сенс у завтрашніму і любити усе це, не дивлячись ні на що, тому, що дивитися нема на що»,— з міркувань художника П.Макова, Харків, 1996 рік.
«Місце (Топос) як основний концепт у контексті решти робіт художника трансформується у структуру, яка постійно розростається, утворюючи своєрідну ментальну топографію. На думку Павла Макова, існування місця можливо лише в системі збереження та збагачення місцевих міфів»,— з презентаційного анонсу Центру сучасного мистецтва Сороса мистецької майстерні Павла Макова «Мислячий друк», що відбулася у 1998 році.
Як на мене, міфологізація художником кожного конкретного місця унікальна тим, що збуджує Уяву всіх, хто потрапляє туди. Я вдивляюся у чудернацькі, на перший погляд, вигини фантазій митця, узагальнені назвою «Ботанічний сад», і кожного разу десь глибоко у пам'яті душі щось починає тремтіти. Це відчуття абсолютно не пов'язане а тими формами, що мають у цій серії конкретні визначення: «16 поросят», «Мішені І», «Перевірено, мін — немає», «Мішені II», «Рожева троянда», «Дитячі іграшки», «Із спогадів Олени Бланк», «Троянди», «Осінь», «Наш пейзаж», «Друзі», «Мішені III»... Спілкування з цими сторінками книги художника, насамперед, навернуло мене до спогадів і відчуттів власного минулого, переносячи чи то у загадкове шелестіння кучугур із листя, що назавжди залишилося у дитинстві, чи до тривожного і водночас радісного стану очікування дива, коли навіть й думки не виникало, що ти також можеш перетворитися у мішень. Але ось, вона є! Проступаючи контурами темної плями, що нагадує розпростерту людину в нашому з вами житті, в нашому з вами пейзажі, серед тих троянд, що розквітають навколо нас і так швидко в'януть, залишаючи присмак втрат і суму.
Не може бути майбутнього без пам'яті про минуле. Ця, здавалося б, така зрозуміла, з нальотом банальності теза отримала в творчості П.Макова конкретну дію і форму. Погортайте сторінки Книги Троянд або Книги Дванадцяти Кораблів, що представлені у книзі «Утопія» П.Маркова, і ви переконаєтеся, як сміливо й майстерно художник повертає в сьогодення тс справжнє, що весь час намагається зникнути у вирі часу. А ми майже не намагаємося його зупинити, вкотре не помічаючи і не відчуваючи, у звиклих інтер'єрах буденного, метушливого життя, пожовклих пелюсток квітів і старих листів, боячись наштрикнутися серед напівстертих літер на уламки чужого життя, відвертаючи погляд від тих облич, які ще
звернені до нас
П. Маков реставрує минуле у формі дивовижних офортів, графічних фантазій, І захоплюючись нібито утопічною ідеєю зафіксувати швидкоплиннысть часу в просторі Музею Сучасного Життя. Книга художника розповідає нам як згодом, Здійснивши символічний ритуал поховання цього проекту, на землі великого казкаря Г.-Х.Андерсена в Аллестеді (звичайно ж, як того вимагав Символ, у супроводі почесного караулу олов'яних солдатиків) митець починає писати власні Олов'яні щоденники. Їх сторінки бороздять уже зовсім інші кораблі: тральщики, крейсери, флагманські дредноути. Схід і захід сонця з палуби цих кораблів виглядають зовсім по-іншому, невідомі світи іноді лякають своєю невизначеністю, а вже знайомий контур тіла розпростертої людини, у конфлікті з червоною фарбою на декількох сторінках одного а щоденників, навіть змушує на деякий час відсторонитися від Книги. Повернувшись через деякий час до схеми пересування олов'яного десанту з Харкова до Пентагона, що практично розпочалося у грудні 2003 року (і тому маємо на сторінках Книги фотодокументальне підтвердження), з радісним подивом стаємо під стяг цих Військово-морських сил. Але невже і це Утопія? Невже картоновий кораблик, який ми всі так старанно вирізали і наклеювали на найяскравіші аркуші паперу з дитячих наборів — цей символ дитинства, не в змозі провести флотилію наших мрій і сподівань поміж рифів байдужості, руйнацій і забуття?
Десь посередині Книги нас підхоплюють хвилі почуттів і нам'яті поетичних рядків Шарля Бодлера, що, у свою чергу, запрошують у плавання до вічності минулого і безкінечності майбутнього. Але не поспішайте поринати в Океан бод-лерівської Уяви. Спробуйте прочитати Книгу-корабель П.Макова, ще раз обов'язково звернувши увагу на слова її Капітана, що невипадково вміщені на зворотному титулі: «... В кінці хочу зазначити, що моє розуміння терміну Utoріа між 1992 — 2005 роками відрізнялося від його загальноприйнятого трактування як якогось неможливого майбутнього. Весь цей час я сприймай утопію як таке, що у нас було насправді, і я до цих пір відчуваю, що реальніше, за утопію, в нас нічого немає».

Нет сообщений