Марія Титаренко про Сергія Савченка

Головним об'єктом експозиції Савченка є жінка, а саме портрет її внутрішнього світу: цнотливого, розпусного, материнського... під акомпанемент флейти чи фортепіано, біля синього коня, у срібних сутінках, на простирадлах, під час годування дитини груддю. Написані одним суцільним розчерком пензля, тендітно вимережані малахітовими розводами майже акварельної техніки або цілими палімпсестами із нашарувань мазків.
Савченко вільно експериментує із технікою, бавиться контрастами, тональностями, кольоровими розтяжками, таким чином досягаючи внутрішнього «світіння» натури чи то пак мерехтіння, еманації душі на полотні... Це один із головних моментів впізнаваності почерку митця. Тому його жінки здаються справжніми, реальними, тут-зараз-при-сутніми. Не дивно, що на відкритті виставки можна було легко упізнати дівчат, які позували художнику.
Митець не шукає гармонію в жінці - через її зображення він шукає гармонії в собі та у світі навколо, він маніпулює настроями глядача.
Саме жіночий портрет стає таким собі «еліксиром» гармонії та краси Савченка-художника, стає озвученою глядачами партитурою за відсутності композитора. А його й не потрібно - достатньо фахово прописаних нот. «Світ я намагаюся сприймати крізь музику, - розповідає Сергій. - Мистецтво, все, що я бачу, здатний пропускати через себе, як через музичний інструмент. Образотворче мистецтво - більш довершений, викінчений процес. Світ сповнений ритмами, які треба почути. Цієї ритміки я намагаюся до¬сягнути у живописі, зрештою, вона присутня і в процесі роботи».
Живопис як... як детектор світу навколо на присутність себе у ньому, на його відчуття та почуття, живопис як спроба пійматися, бо "світ мене не впіймав" Сковороди тепер трансформувалося у лови на сам світ, у привертання уваги світу на себе, у талан бути пійманим. Савченко не зупиняє миті, ні, радше надає їй різної динаміки існування поза полотном, у сприйнятті глядача, він виштовхує її (мить) у внутрішній світ людини, як мати, яка виколисує дитину, а колись потім відпускає її від себе. Він саджає її, мить, як зерня, в полотно, а потім, потім вона проростає сливами, бузком, птахами, будь-чим, в очах тих, хто зіницями торкнеться набубнявілого ґрунту засохлої фарби... Марія Титаренко, журналіст, Україна

Нет сообщений