Олена Мартинюк про Владу Ралко

Влада є щирою у проживанні екзистенційних глибин болю та страждань колективного тіла, але ця щирість не має нічого спільного з особистісною відвертістю. Щирість полягає у виявленні та зображенні людських відчуттів, які переносять глядача в інтимний простір, почуттів, що втілюють подію, а не просту пам'ять про неї. Сентиментальне у Влади розірване болем, а за Батаєм непристойність є лише формою болю, „найбагатшого, найшаленішого, найбільш вартого заздрості".
Бодріяр доводив, що немає нічого банальнішого за катастрофу, оскільки ми живемо у часі, в якому вона вже сталася, звільнитися від цього тиску ми можемо, лише вважаючи катастрофу за основу всього. Ситуація банальної катастрофічності захоплює і Владу Ралко.
Прикладом сентиментального непристойного стала творчість художниці Влади Ралко, яка використовує елементи масової культури (рожевий колір, натяки на „високі" почуття, від яких потерпають персонажі її робіт) і розміщує їх у певному вибуховому за своєю брутальністю просторі. Такі катастрофи буденного нівелюють ці популярні та банальні предмети так само, як усвідомлений кітч виявляється в контексті не-кітчу. Її персонажі є підкреслено безсоромними, відкритими, але це не внутрішньо необхідна відкритість, бо вона зумовлена абсолютною прозорістю світу, в якому вони перебувають, у ситуації тотального спостереження всіх за всіма. Так Влада відкриває непристойність, що ховається у буденних речах і, водночас, дає приклад сентиментальності, яка рятується від самої себе шляхом заперечення сорому або використанням кліше, яке своєю нейтральністю рятує від почуття сорому.

Нет сообщений