Вікторія Бурлака про Олексія Литвиненка

Останнім часом Олексій Литвиненко здійснив «відкриття», над яким європейське мистецтво билось на протязі чи не всього свого існування —відкриття простору, в який хочеться занурюватись до безкінечності. Для цього не знадобився позитивістський інструментарій «оволодіння дійсністю»— лінійна перспектива і т.і. Литвиненко не «пише з натури» в звичному розумінні, хоча відстоює «реалістичність» власних спостережень полтавських полів над розораними курганами. Натура, що цікавить художника, складається з тонких матерій, тому «реалістичність» означає вміння вловити й відтворити ауру сакрального простору. Литвиненко шукає в природі те, «що в ній є крім неї самої», — а в цьому випадку ефективною виявляється інша, містична оптика, маніфестуюча простір кольоро-світлом. Крізь численні прозорі «завіси» кольору являє себе Бог Мільтона — Бог, що є Світлом. Із Ніщо, із чистої потенційності, він породжує глибину простору на наших очах... Цей простір із «світлом в кінці тунелю» є наріжним каменем західної культурної ідентичносгі. Ми звикли «читати» художні, музичні, літературні твори, відтак, крізь призму мистецтва й саму дійсність панорамним поглядом, рухаючись від першого плану до останнього. Оскільки рух має не лише просторовий, але й часовий вимір, то «погляд у перспективу» асоціюється з «поглядом у майбутнє», в метафізичному розумінні — у вічність. У вічність продовжуються «космічні» краєвиди Яна Ван Ейка, Пітера Брейгеля, Каспара-Давіда Фрідріха... Але, здається, сьогодні космічність, універсальність бачення стала прерогативою лише музейних експонатів — вона перестала існувати відтоді, як цілісна картина світу розбилась на безліч модерністських уламків. Тому стикаючись із сучасними творами, над якими витають тіні великих натурфілософів, не можна не поміркувати над причиною інтригуюче пієтетного ставлення їх авторів до традиції. Втім, інтрига розкривається надзвичайно просто — ні на що інше, крім прагнення відновити чіткі онтологічні орієнтири буття, знайти своє місце у Всесвіті, це не схоже...
Европеїзм походження нового оптичного коду живопису Литвиненка акцентовано не випадково, — він видається досить «екзотичним» щодо типово дзенського мислення художника. Дотепер він фокусувався на мікрорівні буття, на несуттєвому, що одночасно є найважливішим — мурасі, з точки зору якої вибудовувався картинний простір, або ж мертвій пташці, яка унаочнює даоську притчу про «найціннішу в світі річ — річ, яка не має ціни». Й мотиви світла, що символізували досягнення саторі, теж трактувались інакше... Але чи дійсно різниця між натурфілософією та дзеном є суттєвою? Парадоксальна логіка останнього не дозволяє з цим погодитись... Головний, онтологічний, вибір зроблено. Тепер йдеться тільки про проблему вибору шляху, що веде до пізнання цілісності, неантиномічності буття. Немає значення, що стане точкою його відліку — космос чи мураха...

Нет сообщений